Кобзарці – батьківщина героїв чи безладу

14 марта, 2018

Хоч і весна жителів Миколаївщини зустріла хурделицею, редакція «АгроЮг» не може довго сидіти на місці. Тому з першим же потеплінням відправилась досліджувати нові закуточки нашої області. Відлига, «чвакання» чобіт та те, що ти не ходиш, а пливеш ідучи, не завадило нам завітати до ще одного селища з ревізією. Ми розповімо вам про те, як побували у селі Кобзарці.

Так що слухайте! Спочатку трохи історії та фактів. Село Кобзарці було організоване в 1924 році вихідцями із села Лисуні Березнегуватого району. На той час у 1905 році у Лисуні проживало до 10 тисяч жителів. Так як село було дуже велике — жителям не вистачало землі. Тому центральними органами влади, які на той час знаходилися у Харкові, було прийнято рішення щодо утворення ще одного села. До цього часу на території села знаходились хутори, в яких проживали заможні селяни. Свою ж назву село отримало на честь трьох братів, які проживали на даній території за прізвищем Кобзарі. Згодом, у 1979 році села Кобзарі та Веселий Кут об’єдналися в село Кобзарці.

Зараз на території села, яке простягає свої простори на більш, ніж 100 гектарів землі, живуть близько 1000 жителів. Село є адміністративно-територіальним центром Кобзарівської сільської ради. Медичне обслуговування населення проводиться в місцевому фельдшерсько-акушеному пункті. У селі, окрім магазинів, є бібліотека-філія Снігурівської ЦРБ, дитячий садочок, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, будинок культури, два фермерських господарства: «Веселий кут – ІІІ» та «Акопян Сироп» та нафтопровід. Деякі з цих місць нам вдалось відвідати та поспілкуватись з місцевими мешканцями.

Спершу нам здалось, що в селі усі поховались по «норкам» чи то від холоду, чи то нас побачили, чи то ми обрали невдалий день. Адже у сільській раді, окрім секретаря, нікого не було (як виявилось голова ради була на апаратній нараді у Снігурівці), на вулицях також ні душі. Пройшлись підприємством «Веселий кут –ІІІ», і тут все пусто. Де ж всі?

Аж тут ми зустріли місцеву жительку, яка розповіла що до чого.

«Бо це єсть бардель!», – почала свою розповідь таємнича жителька, адже імені свого так і не назвала.

«Просто всі цього бояться сказати, тому що каждий робить хто шо хоче. Вот так! Вот дивіться, візьму даже просте. Я у нас в савхозі не працюю, так як я інвалід 3 групи. Але до цього працювала. Щас прийти виписати щось – у нас три ціни. Оренда землі одна, а цени на каждого разні. Робочий савхозу – одна ціна, пенсіонер – друга, непрацюючий – третя ціна. Може на вас зуб тут імєють, тому такі цени. Ну короче, бардель єсть бардель. Самий настоящий», – розказує вона.

Хм, така заява не аби як здивувала нас. Ми з’ясували, що керує підприємством Володимир Бренюк.

«Іменно Бренюк, як директор, він не поганий. Він іде людям на зустріч. Вот так, якщо підійти до нього надо, то гроші наперед виписать, то йдуть, на уступки вони, йдуть. Шо мушу сказать, помагають людям. За паї дають гроші, але в кажного разна ціна. А чого так – ніхто не може нічого добиться», — доповнює розповідь жителька а наостанок додає, — «А з водою у нас тут вообще дурдом. У нас централізоване водопостачання. У нас тут, наприклад, счетчики стоять на воду. Була вода 9,20 грн, а сей час уже 13,60 грн.».

Ну що ж.. Ходімо шукати правду.

Але як виявилось знайти ту правду не так то й легко. На місці ми нікого не застали, та й додзвонитись не змогли. Тому вирішили так: обіцяємо жителям села Кобзарці, що обов’язково з’ясуємо їх нагальні питання та навідаємось знову! А поки ідемо далі.

За словами місцевих жителів у селі життя бурлить завдяки молоді. Адже у будинку культури часто влаштовуються концерти для сельчан. Також є спортивний зал. Раніше на його базі функціонував клуб бойових мистецтв – філія Снігурівської школи дзюдо Сергія Зінковського. Зараз тренер забирає діток займатися у Снігурівку, а у залі влаштовують районні змагання з футболу та гандболу. І що важливо відмітити, що кобзарцівські хлопці та дівчата займають призові місця. У 2017 році хлопці у боротьбі із самбо на змаганнях першості району посіли 2 місце із 13 команд, а дівчата 1 місце у командному заліку серед команд дівчат, та на змаганнях з гандболу – 2 місце у районі. Єх, бойові дівчата у Кобзарцях.

«Сиджу вдома – пенсіонерка. У клубі у нас часто шкільні концерти проходять, дуже багато концертів. То ми і ходимо — цікаво нам. Завжди клуб працює — є куди піти. Жити стало краще, веселіше. Всі знаємо один одного. Підтримка є, велика підтримка. У мене, як біда трапилася, то все село збіглося. Всі в біду допомагають. Та й коли весілля теж усі збігаються подивитися – «любопитство». Якщо якась у когось біда, то люди ідуть допомагати і грошима, і так. Тому що, розуміють. Люди дружні», – ділиться ще одна жителька села.

Далі ми пішли у садочок, але керуючого персоналу також не було на місці. Дітки спали, тому ми вирішили не турбувати сон маленьких жителів Кобзарців. Але зазначимо від себе, що садочку необхідний дитячий майданчик. Ми хочемо, аби наші дітки росли здорові, розвивались та пізнавали світ у яскравих барвах. А для цього необхідно створювати всі необхідні умови.

Та ми ідемо далі, адже не можемо поїхати з села поки не знайдемо те місце, яким село має по праву пишатися. Тому завітали до Кобзарцівської середньоосвітньої школи І-ІІІ ступенів.

Хоча сама будівля та подвір’я школи не справило на нас належного враження, як потім виявилось, раніше це був гуртожиток, побудований ще у 1970-му році та переобладнений під школу. Коли ми вийшли зі школи, були переповнені теплотою та відчуттям захоплення.

У школі нас зустріла директор навчального закладу Ліщинюк Світлана Володимирівна. Вона сама навчалась у цій школі, тому після закінчення Новобузького педагогічного училища у 1978 році повернулась викладати у рідні стіни. А вже з 2005 року стала директором школи.

 «Ви ж бачите, що приміщення у нас не пристосовані, коридори вузенькі. Немає у нас таких умов, аби навіть розмістити ті кабінети, які нам потрібні. Школа у нас хоч і не типова, але обладнана. У нас є і комп’ютерний клас (12 компютерів), є інтерактивна дошка, 2 мультимедійних проектора, які ми використовуємо і в навчальній, і у виховній діяльності», — розказує директор.

У школі на даний час навчаються 105 учнів. Є 15 діючих вчителів та 2 сумісних – це вчитель технологій і трудового навчання та вчитель музичного мистецтва, які приїжджають із Снігурівки.

«Школа стала 10-річкою в 1989 році. І от до цих пір, поки школа І-ІІІ ступеня, у нас є і 10 і 11 класи. Але на сесії райради прийняли рішення про те, що наш заклад стає філією опорної школи, яка буде створена на базі 4 школи в Снігурівці. Для нас це означає, що ми стаємо 9-річною школою. В школі працюють п’ять вчителів вищої категорії, є старші вчителі, тобто досвідчений персонал. Ми намагаємось давати якісні знання, які вимагають сучасні реформування», — додає Світлана Ліщинюк.

За словами директора дане рішення обумовлюється тим, що у школі дуже мало дітей. На це впливає два фактори: перший – тенденція народжуваності знижується, а другий – молодь виїжджає із села, так як не може працевлаштуватись.

«Хотілося, звичайно, щоб тут в селі залишалися і працювали. І не так багато робочих місць створено. Адже основними місцями роботи є магазини, сільська рада, фермерське господарство та нафтопровід, але і туди важко влаштуватись. Тому, хто не може працевлаштуватися тут в селі виїжджає», – коментує вона.

Та усе це не стає на заваді школі розвиватися, брати участь у різноманітних конкурсах та грантових проектах і, звичайно, перемагати.

«В 2015 році наша школа виграла Європейський грант на суму 10 тисяч доларів. Відбувалось співфінансування району і цієї грантової організації. За рахунок грантових грошей, там було 315 тисяч гривень. Нам замінили майже всі вікна, 11 вікон із 72 замінили батьки – всі інші за рахунок гранту. І відбулося утеплення північної сторони першого поверху школи — це те, на що вистачило коштів. А у минулому 2017 році наша школа брала участь у Всеукраїнській Міжнародній виставці «Інноватика в освіті». Ми готували роботу, яка стосувалася інтегрованих уроків, як однієї складової підвищення якості освіти. Наша робота посіла 1 місце у номінації «Інтеграція змісту освіти, як світова тенденція розвитку освітніх технологій. Ми плануємо і надалі брати участь у грантах, аби  повністю провести утеплення», – пишається досягненнями Світлана Ліщинюк.

Окрім того, учні школи самостійно влаштовують заходи, концерти для жителів села, тим самим даруючи свято односельчанам.

«У нас постійно влаштовуються заходи. Будь-які дати, наприклад, на 14 березня у нас готується свято до Дня звільнення Снігурівщини. Планували і на 8 березня для мам, але у зв’язку із погодніми умовами ми перенесли на День матері. Усі календарні свята ми відзначаємо. Діти із радістю залучаються. Декілька років тому ми навіть ввели традицію, що готуємо до таких визначних дат концерти, і як заохочення діткам, які брали участь у заході, ми купували «гуліверчики». Також робили благодійні концерти. Перший ми зробили у 2014 році, на якому зібрали 3200 гривень. Усі ці гроші ми віддали хлопцям в АТО. Дітки зайняті», — із захопленням розповідає директор.

Але найбільше нас вразив музей розташований на базі школи, котрим школа та село має по праву пишатися. У Снігурівському районі лише два таких шкільних зразкових музеї: в селі Павлівка та селі Кобзарці.

«Ми отримали це почесне звання дякуючи Юсків Тетяні Івановні, заступника з виховної роботи. Вона є керівником цього музею. А музей має назву «Історико-етнографічний музей імені героя Радянського Сооюзу Віктора Антоновича Веденка». Це наш земляк, який загинув у 1944-ому році під станцією Оболь-Білорусь. Людина, яка була комісована, але відмовилася від звільнення та продовжувала воювати», — говорить Світлана Ліщинюк, запрошуючи до гордості школи – музею.

       

Ми були в захваті, наскільки в такому невеликому селі відповідально підійшли до справи не лише керівництво школи, але і усі його мешканці. Тут намагаються зафіксувати кожну сторінку історії села. Усі предмети, які знаходяться у музеї, подарували жителі та гості села Кобзарці.

Сам музей розділений на уявні дві части: історичну – висвітлюються події ІІ Світової Війни та етнографічну – представлені експозиції предметів побуду та  роботи місцевих майстрів. У музеї ви знайдете старі документи-газети, датовані ще в 44-ому році, військову плащ-палатку, яку, до речі, з війни зберіг колишній директор школи, старі праски, ткацький станок, картини різних технік виконання, різноманітні предмети побуту тощо. Так, наприклад, є картина, намальована в 60-ті роки місцевою медсестрою Євгенією Хоменко, а також українські рушники, вишиті у 1870 році сторожилою села Олесандрою Іванець. Та найбільше ми загострили свій погляд на картині невідомого автора «Відлуння війни», де немов серед хмар прориваються страшні спогади та події того часу.

«Автор невідомий і ми не можемо знайти, хто малював. Я зверталася до художників. Ми були в інституті післядипломної освіти і там я розмовляла з одним художником. Але він сказав, що треба звертатися до Спілки художників в Київ», — розказує Тетяна Юсків.

Окрім сторінок минулого не забувають тут і про теперішні події. Так як в селі є чоловіки, які побували та в даний час знаходяться у вирії подій на Сході, то для них у музеї також відведений куточок.

«Ми почали формувати куточок, присвячений подіям на Сході. Приїжджали до нас волонтери, привезли нам прапор за те, що ми активно допомагаємо. У нас є альбом, поки ще не заповнений, але ми хочемо кожному АТОвцю зробити свою сторіночку, на якій буде фотографія та анкета з інформацією про нього», — ділиться планами керівник музею.

Нам ще довго могли б розказувати про історію села, експонати музею, досягнення школярів, але час грає проти нас і треба вирушати додому. Адже скільки ще відкриттів, захоплюючих історій та мальовничих куточків чекають нас попереду. А з Кобзарцями ми не прощаємось, а лише кажемо «До зустрічі!».

Новости по теме

| |