«Жить – живемо, тікать – не тікаємо»: Єланець у розповідях своїх мешканців

24 августа, 2018

Був спекотний літній день, коли ми приїхали в Єланець. По-своєму спекотно було у залі райради, бо тоді ж там зібрались депутати на сесію і вкотре обговорювали проблеми селища і району: розбиті дороги, відсутність води, об’єднання в одну територіальну громаду… Але вирішили ми піти простішим шляхом, вийшовши на вулиці міста до звичайних мешканців. Бо хто як не вони можуть розповісти про свої проблеми і негаразди.

В таку погоду селище ніби завмерло, а його жителі розбрелись по своїм хатинкам, лише в центрі де-не-де можна було побачити пожвавлене місце. Перший співрозмовник знайшовся випадково – з приміщення місцевої гімназії до нас вийшла прибиральниця привітливо посміхаючись. На питання, як живеться у Єланці, вона відповіла просто: «Жить – живемо, тікать – не тікаємо. Води немає, у кожного в дворі своя скважина. А так в основному, ми щасливі». На цьому і розпрощались, поблукавши по вулиці Парковій далі.

Води в Эланці не було давно…

Пройшовши пару кварталів нам на шляху трапились дві жіночки з маленьким онуком. Біля свого будинку вони збирали груші з дерева: одна стоїть на столі під деревом і тягнеться за фруктами плодозбирачем, інша з хлопцем складають їх у пакет. Про те, як тече їх життя, вони погодились розповісти не відриваючись від збирання плодів. Відсутність води, медицина, освіта, робота, пенсія – торкнулися усього.

– Старші внуки повиростали, один працює на машині, той в магазині. Багато молоді їде за кордон на заробітки. А тут роботи немає. Мої два сина роблять на машині по найму. Багато, хто працює неофіційно, а це ж вже вважай, пенсію вони не побачать. Заробляють, тільки, щоб зараз платити за комуналку, – розпочала місцева мешканка.

Тим часом, онук все частіше зітхає від важкості пакету із зібраними бабусями груш, який він так старанно тримає в своїх руках: «Мне тяжело!». Забираючи в нього пакет, бабуся продовжує:

– Пенсія маленька – 1,5 тисячі гривень. Добре, зараз літо, а взимку котел вмикаєш. Важко стало зараз – що у 90-их було – що тепер. Як був Янукович, тоді було добре, – згадує вона, пригощаючи великою грушею. – Він і пенсію піднімав, і продукти були дешевші, і комунальні не піднімав. А при цьому президенту нічого хорошого немає. Так що не знаємо, будемо за нього голосувати, не будемо. Нема за кого, – запевняє жінка.

Тягнеться ще за однієї грушею, пригощає.

Щоб не сумував, вирішую долучити до розмови і хлопчака.

– Як тебе звати? – питаю.

– Вова.

– Дуже приємно. А скільки тобі рочків?

– П’ять, – відповідає вагаючись.

– Дорослий вже. Скоро у школу. Хочеш?

– Хоче, – спокійно каже за нього бабуся. – Бо там у нього вчаться два двоюрідні братики. І він хоче з ними кожен день бачитись, бо вони живуть в другому кінці Єланцю.

Ось і третя ароматна груша ледве вмощується у моїх руках.

На Парковій пусто – люди сховались від спеки

– Сини на ДАФах їздять, і там два причепи таких… За них спокійно, а за малого прям душа боліла… Ну а що ж, другого нічого немає, грошей немає, – вже ледь стримуючи сльози каже вона, мабуть, жалкуючи про неможливість дати онуку більше, ніж може.

– Ти вже ниєш, ніби допомога з неба прийде… – нарешті відволіклась від збирання груш інша співрозмовниця.

– Та де ж вона прийде… – відповідає та.

– А мені деревяшка на башку впала, – розраджує обстановку п’ятирічний Вова.

Трохи придушивши в собі сльози, жіночка вирішила продовжити свою історію…

– Мама наша робить в лікарні, а раніше працювала ще й в аптеці, – судячи з усього, каже за маму хлопця.

– Тільки вночі аптека не працює, – підтримує розмову Вова.

– Так. А потім район заразився кором, відділення було забите, а в дитячому відділенні зробили інфекціонку – і дорослі, і діти там знаходились. Було важко, і вона з аптеки пішла. А зараз по селу аптек дуже багато. Їх розвелось як будяка, а ціни кругом однакові, – нарікає жінка.

Так ми підійшли до теми медичного обслуговування, і в ході розмови виявилось, що в Єланці немає свого хірурга.

– Хірурга немає. Гінекологія ніби є, а в роддом теж треба їхати в Вознесенськ чи в Нову Одесу. А буває так, що приспічило і куди діватись? Машини скорої є, тільки через Миколаїв викликаємо. Стоматолог є – один такий, що лікує і ставить зуби, а двоє таких, що просто лікують. Лабораторія є, щоб аналізи здати. А станція закрита – перевели в Нову Одесу. Ті, хто хоче, ті їздять. Ну то таке, – завершує вона.

На цьому моменті ми й вирішили розпрощатись, пішовши кожен по своїм справам.

Новости по теме

| | |